Навчальні збори. Вогнева підготовка. 11-б клас

В гостях у ветерана

Є  люди, які викликають почуття гордості, подяки і безмірної поваги – це наші ветерани. Багато років тому вони героїчно захищали нашу Батьківщину, звільняючи окуповані фашистами міста і села, безжально даючи відсіч ворогам.

У цьому році ми відзначаємо 75-ту річницю Великої Перемоги  у  найжорстокішій війні, і розуміємо, що є останнім поколінням, яке бачить мужніх ветеранів. Кожного року, коли приходить переможний травень, учні Піщанської гімназіі залюбки йдуть вітати нашого воїна Петра Яковича Мудрого. Одного разу вони наважилися запитати у нього, чи не боявся він дивитися смерті в очі ? Ветеран задумався, довго дивився на свої бойові нагороди, і відповів: «Я міг би сказати, що ні… Але, повірте, помирати молодим так не хотілося… Хотілося дожити до Перемоги, побачити поваленого ворога, якого ніхто не кликав на нашу землю».

Потім був штурм столиці фашистського рейху – Берліну. То була грандіозна битва. За проявлені відвагу, мужність і героїзм Петро Мудрий отримав високі нагороди – орден Червоної Зірки та медаль «За взяття Берліну».

А далі - бої за Потсдам, Бранденбург, Магдебург, зустріч з американськими союзними військами на Ельбі. Назавжди запам’ятав Петро Якович свій останній день війни – 5 травня, що видався сонячним  і надзвичайно тихим. Після  війни Петро Мудрий, як один із кращих командирів гармати, ще кілька місяців навчав молодь артилерійській справі й додому демобілізувався лише в грудні 1945-го.

Петро Якович - людина енергійна , ерудована, з власною цікавою думкою на перебіг історичних подій та з непересічним почуттям гумору. Важко повірити, але книга  життя ветерана нараховує вже сто одну сторінку, і то не просто книга – то справжня енциклопедія знань і мудрості...

На батьківщині його повернення чекала молода дружина Марія, з якою він побрався ще в 1941 році. На сьогодні подружжя  Мудрих разом уже 79  років, виховали двох чудових синів. Та насправді дітей у Петра Яковича набагато більше : його синами й доньками понині залишаються сотні колишніх учнів Піщанської школи – саме в цьому  навчальному закладі він майже сорок років працював учителем хімії, біології та завучем. За сумлінну працю на педагогічній ниві Петро Якович неодноразово отримував високі відзнаки, але найціннішою нагородою для нього завжди були й залишаться подяка батьків і життєвий успіх його вихованців. Так, він – справжній Учитель, мудрий наставник молоді, тож : «Дякуємо Вам за те, що ми є, що ми можемо жити, дружити, радіти та любити!"

 Нелегкі фронтові дороги

Гвардії старшина Микола Безклинський був учасником ювілейного (2005 року) параду на Червоній площі у Москві. Як і в червні 1945-го, колишні фронтовики пройшли в чіткому марші. У парадній шерензі крокував повз Мавзолей і Микола Безклинський. Говорить, що хоч і бачив парад 1945- го лише в документальній хроніці, але нібито пережив його знову в 21 столітті. У заході брали участь 16 ветеранів з України, якими командував генерал – майор Герасимов.

 Ветеран Великої Вітчизняної Микола Безклинський нагороджений орденами «Червоної Зірки», «Вітчизняної війни», «За мужність», медаллю   «За відвагу» та іншими відзнаками. Двічі поранений та контужений. Перед війною закінчив 7 класів Піщанської школи. На фронт він потрапив у 18 років, як звільнили від німців Піщане. В окремій кулеметній роті станкових кулеметів ДШК, де служив Микола Безклинський, юнак не один раз проявив свою звитягу та хоробрість. Недарма він став старшиною та командиром розрахунку. На фронті старшина – це, у більшості випадків, бувалий вояка, але війна гартувала юнацький вік не днями, а годинами.

Так Микола Безклинський гнав німців з української землі, добивав у оточенні біля Корсунь - Шевченківського, нищив під час Ясо-Кишинівської  операції. У Європі дивізія Миколи Івановича пройшла через Румунію та Югославію. В Австрії основною операцією наших військ стало взяття Відня, який за наказом Гітлера мав бути майже повністю знищений. Зараз мало про це згадують, але радянські солдати фактично врятували архітектурну перлину Європи. Наші війська діяли у непростих умовах, адже був наказ не просто увірватися до Відня на плечах ворога, а, по можливості, уникнути широкомасштабних руйнівних вуличних боїв. З 6 по 13 квітня Відень повністю звільнили. Німецьке угрупування капітулювало. Ефективний наступ наших військ не дозволив нацистам зруйнувати одне із найпрекрасніших міст Європи. Таким чином вдалося запобігти підриву вермахтом Імперського моста через Дунай, цінних архітектурних споруд, серед яких собор Святого Стефана, Віденська ратуша та інші пам’ятки культури.

Саме в австрійській столиці Микола Безклинський зустрів перемогу: «Чи думав я у вересні 43-го, скільки доріг доведеться пройти, доки здобудемо перемогу? Скільки однополчан залишиться лежати у братських могилах на берегах Дніпра, Дунаю на всьому довгому шляху від Кременчука до Відня! Якщо я вижив – значить доля була прихильна до мене. Щастя перемоги поєднується зі щастям життя, яке я не втратив.»

Низький уклін тобі, ветеране!

Страшна війна ХХ століття, пекуча рана, яка болить досі чи не в кожній родині в Україні. Воїни-переможці проявили чудеса героїзму, стійкості, мужності, билися за кожний клаптик рідної землі до останньої краплі крові, вистояли і перемогли. Для України ціна тієї перемоги жахлива – мільйони людських життів.

  Наш земляк Петро Феофанович Чернусь – один із тих, кому довелося пожертвувати своєю юністю заради спокою та миру Батьківщини. У 15 років хлопчина пізнав справжню боротьбу за свободу. Його бойовий шлях почався біля гори Пивихи. Командування поставило завдання взяти острів. Там же загинув його найкращий товариш, разом зі своїм батьком. Його груди вкриті медалями, а на скронях – сивина… За відвагу чоловіка нагороджено бойовим орденом Вітчизняної війни 2 ступеня, бойовим орденом «За мужність» та ювілейними орденами і медалями.

 Багато років минуло від незабутнього травня 1945 року, але й сьогодні величний подвиг захисників і визволителів залишається невичерпним джерелом патріотизму, вірного служіння своєму народу.

   Усе менше залишається тих, хто наближав Перемогу. Виросли уже правнуки героїв, котрі щедро полили своєю кров’ю священну землю рідного краю.  Петро Феофанович виховав двох дочок, які подарували йому чудових онуків, що на відмінно навчалися у Піщанській гімназії. Їм він передав почуття гордості за свою країну і свій народ.

  Наше покоління щиро  вдячне всім ветеранам за безсмертний подвиг у найжорстокішій війні, якої зазнало людство. 

75 років тому неймовірно радів перемозі над нацистською Німеччиною Долотецький  Іван Якович. Його мрія про мир нарешті здійснилася, і він зможе повернутися до рідної хатини у селі Піщаному, де його з нетерпінням чекали рідні. Він зможе вдихнути пахощі рідного краю та насолодитися тишею мирного неба.

Війна для Івана Яковича розпочалася в 1939 році, коли він був призваний до лав Червоної Армії. До війни він закінчив лише 5 класів, але під час навчання проявив здібності у вивченні німецької мови. Згодом ці знання стали у нагоді.  В 1941році він був направлений на Ленінградський фронт, де й прослужив до закінчення війни у стрілецькому полку. На його долю випало важке випробування бути учасником подій під час  блокади Ленінграда.   За участь в героїчній обороні Ленінграда  Долотецький І.Я. був нагороджений почесною медаллю «За оборону Ленінграда».

Іван Якович Долотецький був частим гостем Піщанської школи, зі смутком та гордістю розповідав молодому поколінню про ті лихі часи, про непереборну жагу до життя  і віру в перемогу над ворогом. Та часто згадував про свого молодшого брата  Павла Яковича Долотецького, якого  вже після війни доля також закинула служити до Ленінграду , де він ліквідовував жахливий посів війни - розміновував «лінію Маннергейма».                       Долотецький Павло Якович                                                                                    Ідуть у вічність ветерани… Тож пам’ятаймо про їхні перемоги, про втрачених і  загиблих, пам’ятаймо, що перемога над нацизмом далася нам надзвичайно високою ціною!

Мудрий Дмитро Григорович – ветеран з доброю і чуйною душею…

Дмитро Григорович народився 1913 року у сім’ї колгоспників. Його батьки були працьовитими, чесними  людьми, що виховали 9 дітей! Двоє їх синів так і не повернулися з фронту в часи Великої Вітчизняної війни. Батько ветерана теж невдовзі помер, у 1946 році, дочекавшись мирного неба на рідній Батьківщині. А от мати була довгожителем і прожила 104 роки!

Дитинство Дмитра Григоровича пройшло на хуторі Мудрівка (нині ця територія простягається від готельно-ресторанного комплексу  «ВК» до с. Пухальщина). Так сталося, що на той час в с. Піщане була лише 4-річна земська школа,  хлопцю вдалося закінчити лише 4 класи. А далі трудився, як і його батьки, в колгоспі ім.Молотова. Там він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною. І у 1932 році одружився з уродженкою с. Михайленки, Мудрою Євдокією Артемівною. З нею разом пройшли багато лихоліть: голодомор 1932-33 рр, війну і знову голод 1946-47 рр. Але не менше було у них і хороших моментів, проведених разом: вони побудували власний будинок, виростили 3 успішних дітей ( 2 дочок і сина).

22 червня 1941 року 32-річний юнак відправився на фронт. Воював Дмитро Григорович до самого кінця, демобілізувався з лав з військовим званням «старшина» 16 жовтня 1945 року, дійшовши до Австрії. Йому наказом Верховного Головнокомандуючого Маршала Радянського Союзу товариша Сталіна від 30.03.1945 року оголошено подяку за визволення міста Комарно та форсування річок Грон і Нітра.

 З початку війни солдата було зараховано до складу 240 окремого протитанкового дивізіону. Цей дивізіон брав участь у героїчній обороні міста Сталінград, де тодішній старший сержант Мудрий Дмитро Григорович отримав поранення в голову та під лопатку. Його відправили до військового госпіталю, а потім ветеран ще довго лікувався в м. Тамбов. За героїзм та відвагу Дмитра Григоровича у серпні 1943 року нагороджено  медаллю «За оборону Сталінграду».  Ці поранення нагадували про війну уже і в мирний час, ветеран згодом отримав ІІ групу інвалідності.

У 1942 році, коли, нарешті, солдат повністю окріп, то потрапив на секретний бронепоїзд, який зіграв чималу роль у визволенні міст Харків та Ростов. Він був оснащений «зенітками» та налічував близько 30 осіб особового складу. Був цей бронепоїзд тривалий час і в м. Кременчук (станція Потоки). На той момент міст через р. Псел було зруйновано, тому Дмитру Григоровичу довелося  вплав діставатися протилежного берега. Повернувшись додому на короткий термін, він встиг добудувати будинок, який став прихистком для радянських солдат. В кінці серпня 1943 року панцерник рушив знову до Харкова, з ним вирушив і Мудрий Д. Г. Так в складі цього бронепотяга і воював старшина Дмитро Мудрий аж до демобілізації.

Повернувшись додому з війни, Дмитро Григорович так і продовжив працювати в колгоспі, спочатку бригадиром 2 бригади, а потім (більше 20 років)  - обліковцем тракторної бригади  колгоспу ім. Мічуріна. Любили його односельці за його чуйність та людяність. Багатьом він допомагав в часи голоду 1946-47 року. Міг би стати і головою колгоспу, але , на жаль, не вистачило освіти. На той момент одною з вимог до кандидатів на посаду була 7-річна освіта, якої він не мав.

Діти -  окрема гордість для подружжя Мудрих.  Старша дочка – Ольга – довгий час працювала вільно службовцем в Німеччині, де познайомилася з військовим фінансистом і вийшла заміж. На даний момент живе в м. Черкасах, все життя віддавши військовій службі. Середня дочка – Любов – проживає в місті Кременчук, зараз на пенсії. Молодший син  Микола – знана людина в селі, юрист. У 1975 році –  він став першим студентом села Піщане, який вступив і закінчив юридичний інститут.

У квітні 1985 року Дмитра Григоровича було нагороджено Орденом Вітчизняної війни І ступеня.

Вічна слава тобі, земляче!

Наша пам'ять… Вона священна… Прикро, що люди, які були свідками страшних подій Другої Світової війни, ветерани війни відходять у вічність …

Федір Лукич Лепський пройшов тяжкими дорогами Другої Світової. З приходом гітлерівців чимало довелось пережити юному Феді: німецькі людолови часто-густо влаштовували облави на нашу молодь, аби відправити українських юнаків та дівчат у каторжну неволю, на тяжкі роботи, з яких багато хто на Батьківщину так і не повернувся.  

У 17-річному віці розпочалася фронтова біографія Федора Лукича. Потрапив юнак до окремого загону, яким командував полковник Ф.Є Іванов. І ось їх, учорашніх юнаків, кинули в запеклі бої з фашистами, які точились на великих островах Дніпра  від Кривушів аж до Максимівки.

Наприкінці листопада Федір Лукич став бійцем роти  автоматників 16 повітрянодесантного полку 5-ї  дивізії.  Сержант Ф.Л. Лепський, хоч і сам був поранений, надавав першу невідкладну медичну допомогу своїм побратимам по зброї в складі передового загону медсанбату під командуванням капітана медичної служби С.М. Іванова.

Потім був бій за оволодіння Чигирином, оточення й розгром Корсунь-Шевченківського угрупування, де знову Федора Лукича поранило. За проявлену мужність у боях під Корсунь- Шевченківським воїн одержав орден Червоної Зірки. Тяжкими фронтовими дорогами пройшов Ф.Л. Лепський через Румунію, Югославію, Австрію, Угорщину.

Федір Лукич Лепський нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави IIIступеня, Великої Вітчизняної війни Iступеня, Богдана Хмельницького, медалями « За взяття Будапешта», « За взяття Відня», « За перемогу над фашистською Німеччиною» та багатьма іншими відзнаками . Не всі повернулися з воєнних доріг. Багато солдат полягло за те, щоб наша Батьківщина була незалежна і у наших дітей було щасливе майбутнє. Про це ніхто не повинен забувати. Вічна їм слава.

Сонячне світло великої душі. 

         Напередодні свята Великої Перемоги хочеться згадати про чудову жінку Галину Лук’янівну Гнатюк, яка довгий час очолювала первинний ветеранський осередок при Піщанській сільській раді. Завжди привітна, усміхнена, щира, чуйна, уважна. Зазвичай уся її мова -- про повсякденні ветеранські клопоти, проблеми і негаразди. З великою повагою, захопленням, безмежною гордістю розповідала про своїх героїчних земляків-- солдатів Другої світової війни, учасників бойових дій. Вона знала про них усе і могла говорити про їх проблеми безупинно.

       Доля особливо її не жаліла, рано залишилася вдовою, всю себе присв’ячувала сину і доньці. Пробивалася життєвою дорогою, розраховуючи лише на власні сили.  Сім років старанного навчання в Піщанській школі—ото й усе її дитинство. Потім дорослі клопоти: працювала телятницею в місцевому колгоспі.

       В 1966 році Галина Лук’янівна стала завідувати дитячим садком "Чайка". Майже три десятиліття віддавала своїм вихованцям тепло, турботу і ласку. Останній запис у трудовій книжці  звільнив від роботи, але Галина Лук’янівна залишилася у вирі громадської діяльності. Вона очолювала комсомольські й партійні осередки в селі. Тому й погодилася 2003 року стати на чолі первинної ветеранської організації Піщанської сільської ради. Повсякчас дбала про ветеранів та самотніх мешканців  Піщаного й Кривушів, намагаючись знайти шляхи вирішення непростих питань.

        Зараз Галина Лук’янівна на заслуженому відпочинку. Побажаємо ж їй доброго здоров’я, незгасного родинного тепла і затишку; безмежної любові дітей, онуків і правнуків; щирої поваги і вдячності друзів, знайомих, односельців—усіх, кого вона обдаровувала турботою й сонячним світлом своєї великої душі.